Україна 2004 - Коломия
Він стоїть - Усміх говорить усе.

    Ми не знаємо, - хто він. Ніколи раніше його не зустрічали. Привезли його в колясці його батьки до катедри в Коломиї. І ось він перед нами.

    Як і всюди в Україні, де б ми не виступали з доповідями про Ґарабандал, так і тут церква була вщерть виповнена вірними, які прийшли здалека і з близька. Вони прийшли поцілувати медалик, який цілувала Матінка Божа і надіялися на сцілення. Вони сходились вже на кілька годин перед назначеним часом. Хоч усі знали, що будуть увесь вечір на ногах (лавок тут немає), це нікому не перешкоджало. Їх провадила віра. Черги до сповіді все зростали. Люди чули й зрозуміли, як дуже важливим є підходити до медалика з чистим серцем і душею. Ніхто не спішив. Кожен був готовий чекати. Вони знали, що ні я, ні Олена, не відійдемо, доки кожен не матиме нагоди підійти до молитви й поцілувати медалик цілований Богородицею.

    О годині 4-ій по пол. почався молебен до Матері Божої.  Людей зійшлося сотні, тисячі. Після молебня, отець Зіновий Касько представив нас. Тоді говорили ми ... про події в Ґарабандалі, про послання Матері Божої, про моє сцілення. Говорили ми около години часу. Тоді, після загальної молитви, кожен міг підійти до одного з нас (до Олени, до мене, до отця Каська) для особистої молитви і щоби поцілувати медалик.

    Цілування медаликів продовжувалося до пізного вечора і, раптом, з'явився він. Йому було около 24 роки. Привезли його батьки. Він був паралізований. Батьки розказували нам, що він, до кількох років тому назад, був цілком здоровий, міцний, нормальний. Його великою мрією було піти в семінарію і стати священиком. Одного вечора пішов він кудись з товариством. Вернувшись до дому того ж вечора, ліг спати. Наступного ранку він вже не міг ворухнути ногами. Таким і залишився по сьогоднішний день. Але не тільки ноги були паралізовані, але втратив він і рівновагу тіла так, що навіть сидячи, не міг втриматися, а падав. І голови також не міг підвести. Таким ми його вперше побачили --- прив'язаним трьома чи чотирма поясами до коляски, щоби не впасти з крісла.

    До почитання медаликів люди переважно ставали до черги: або до Олени, або до отця Каська, або до мене (у Львівський єпархії нам в молитві допомагав отець Теодор Пилявський). Але, коли до когонебудь із нас підходила особа в особливій потребі, тоді ми сходилися всі троє разом і молилися над тією особою гуртом. Так сталося і тут --- коли батьки привезли цього молодого чоловіка до нас, ми всі троє гуртом молилися над ним.

    Коли ми почали молитву, хлопець заплакав. На його обличчі був такий невимовний смуток. Пам'ятаю до сьогоднішного дня. Тоді сталося щось незвичайне. Один із нас мав сильне відчуття, що цього молодого чоловіка треба піднести з коляски. Ми відв'язали пояси, які прикріплювали його. Він був безмірно важкий, власної сили не мав ніякої. Мертвий тягар. Але нам все-таки вдалося, на очах сотень людей, підвести його. Всі очі були звернені на нас, як ми провадили, чи радше несли, його перед тетрапод.

    Зрозумівши вагомість моменту, присутний з нами наш приятель, Богдан Шиптур, почав вголос співати Ісусову Молитву і молити вервицю. За ним і вся церква почала голосно співати й молитися. Звуки молитви наповнили церкву, а ми окруживши його і підтримуючи весь тягар його тіла, продовжували нашу молитву за молодого чоловіка.

    Тримати його було нелегко, але ми не переставали молитися. Верхня частина його тіла постійно перехилялася, але що це? ... ми запримітили, що його ноги ... починали нести його тягар! Люди в церкві стали молитися ще голосніше й зі ще більшою щирістю. Вони стукали в ворота самого неба. А ми дальше молилися.

    Тоді сталося щось неочікуване. На превелике здивування отця Каська й Олени, я сказав хворому, що ми зараз пустимо його і що він стоятиме сам. Всі на мене подивилися, але ні Олена ні отець Касько не засумнівалися. Молодий чоловік перелякався, але я запевнив його, що ми від нього не відступимо, тільки опустимо руки. Я сказав йому не боятися, мати надію на Господа і пам'ятати, що Матінка Божа з ним. Тоді, перед усіма присутніми, я сказав Олені й отцю Каськові опустити руки, щоби чоловік стояв сам, без підпори. Всі ми стримали віддих ... а він стояв, сам один! Спершу трошки непевно, дрижачи, але все таки стояв сам. Проходили довгi секунди. Кожна з них додавала йому все бiльше самовпевнення. Вiн почав стояти рiвнiше, випрямлюватись. Час до часу хапав когось iз нас рукою але я казав йому пустити руку i вiн знову ставав сам один. А це та особа, яка лиш кiлька мiнут ранiше, падала безвладно, коли її вiдв'язалося вiд спинки крiсла! Пройшло ще кiлька мiнут. Молитви вiрних в церквi перетворилися в молiння прослави й подяки Господевi вiд усiх, хто був свiдком цього прекрасного сцiлення.

      

    Пiсля першого шоку усвiдомлення, що вiн може стояти самостiйно, обличчя молодого чоловiка перетворилося в одну прекрасну усмiшку ... вiд вуха до вуха. Його усмiх такий чудовий, розпромiнений. Таке велике чудо! Всi присутнi бачили його.

    Який предобрий наш Господь i який милосердний, що дозволив усiм нам бачити це сцiлення. Не тiльки тiло цього чоловiка було оздоровлене, але i його душа також. Як легко неодин з присутнiх був би з неохочений, якби цей чоловiк упав. Скiльки осiб вiдiйшло б, зневiрившись? Але Бог на це не дозволив. Навпаки, усi бачили з якою радiстю й любов'ю на обличчi, той чоловiк стояв на власних ногах.

    Яка сила молитви! Але це не одна лиш наша молитва, що в той день оздоровила цього молодого чоловiка. Це були спільні молитви усiх присутнiх. того дня в церквi. Так і ми молiмся завжди один за одного i побачимо, якi чудовi благодатi можуть зiйти на кожного з нас вiд Господа Нашого Iсуса Христа, через посередництво Його Пречистої Матiнки.

д-р Михайло Рожелюк
сiчень, 2005 р.

P.S. Вищезгадане оздоровлення було засвiдчене тисячами людей, присутнiх в той час у церквi. Воно також було зняте на вiдеофiльм. Надiємося i молимося, що сьогодні, якщо Божа воля, цей молодий чоловiк уже ходить власними ногами. На жаль, не знаємо, як вiн називається, але може, з часом, будемо знати. Слава Iсусу Христу.



backtop