Україна - 2002  третя частина
Що за Дар! (частина III)
Закiнчення

Розповідь Олени і д-ра Михайла Рожелюків.

Що за безцінний дар подарувала Ти нам, Матінко Маріє! Хто ж би міг собі уявити всі ті чуда, які ми бачили як наслідок Твого поцілунку протягом нашої подорожі по Україні, подорожі , яку організувала Ти сама на прославу Твого Сина Ісуса Христа. Дякуємо Тобі за цю незабутню подорож, подорож любові, де діти Твої спішили відчути Твій поцілунок. Так, дорога Мати Маріє, Твій поцілунок подорожує світом і знову, і знову справджуються Твої слова: «Через Мій поцілунок, Мій Син Ісус буде творити безліч чудес по світу. Роздавайте ці медалики ...»  Як завжди, Твої слова правдиві.

    Ось наша спроба, дорогий читачу, поділитись із тобою деякими нашими переживаннями з цієї подорожі по Україні в жовтні, 2002-го року. Хвала Господу!



Фото: Типiчна/придорожна каплиця Матерi Божої на Українi. Села змагаються однi з одними, хто збудує гарнiшу.

День восьмий - монастир оо. Студитiв

    Тому, що Владика Мудрий сьогоднi вранцi мав вiд'їздити на тиждень до Польщi, вiн вiдправляв св. Лiтургiю о 4:30 рано. Йому було дуже приємно, що ми потрудилися бути присутнiми, хоча ми вже попереднього вечора з ним попрощалися. Пiсля Служби Божої й снiданку, Владика ще раз повторив, що його дiм вiдкритий для нашої диспозицiї так довго, як довго ми перебуватимемо в його єпархiї. Ми ще раз попрощалися i Владика вiд'їхав.

    Пiсля обiду в єпископськiй резиденцiї, ми поїхали на наступний наш виступ. Цього дня, дорога провадила нас до монастиря оо. Студитiв в селi Колодiївка, бiля Тернополя. Сьогоднiшний наш вiзит був виключно для монахiв i для монахинь з недалекого жiночого монастиря. З їх iгуменом, отцем Григорiєм Планчаком, ми вже запiзналися кiлька мiсяцiв ранiше в монастирi оо. Студитiв недалеко мiста Оранжвiл в Канадi. Це о. Григорiй нас запросив вiдвiдати монастир в Колодiївцi.

    Нас запровадили до монастирської каплички, де ми з монахами й монахинями спiвали Iсусову молитву. I знову, як кiлька днiв ранiше в семiнарiї, хоральний спiв зачаровував нас своєю красою. Нам здавалося, що ми в небi. Пiсля молитви, ми, як звичайно, розказували про подiї в Ґарабандалi i про нашу причетнiсть до них. Тодi нас попросили помолитися окремо над кожним з присутнiх, при помочi наших медаликiв, цiлованих Матiр'ю Божою. В часi молитви, сестричка за сестричкою, монах за монахом, кожен легенько падав на землю, спочиваючи в Святому Дусi. На обличчi в кожного - блаженний мир.

    Вже було пiзно, коли ми закiнчили (чи так нам здавалося). Нас чекала ще 2 -3 годинна подорож непозначеними, неосвiтленими й часто непокритими польовими дорогами назад в Iвано-Франкiвськ. Коли ми вже мали вiдходити, один iз монахiв попросив нас, чи не могли б ми ще помолитися над двома жiнками в особливiй потребi, якi щойно прийшли. Як нам було вiдмовлятись? Ми й не догадувались, що нас чекає.

    Монах привiв до розмовницi одну iз жiнок. Тодi до нас долучилися ще два священики. Коли ми витягли нашi медалики, щоби помолитися з жiнкою, раптом з неї вибух несамовитий рик! Нею почало шалено трiпати й викручувати в неможливий спосiб. Нелюдськi голоси виходили з неї - не чоловiчi й не жiночi, але такi поганi й страшнi, що ми, пригадуючи собi їх, дякуємо Боговi, що дав нам силу витривати цю боротьбу. Три священики i я ( Михайло) мусiли жiнку з усiх наших сил фiзично стримувати. В той час, коли Олена без перестанку скроплювала нас усiх i всю кiмнату свяченою водою, ввесь час повторяючи молитву захисту папи Льва ХIII-го, монахи проказували молитву екзорцизму над жiнкою а я вживав свiй медалик i наше розп'яття в якому вбудований кусочок Животворящого Хреста. Навiжена скалила зуби, кпила й смiялася з нас плювала менi в лице, кидала прокльони, навiть фiзично пiднесла мене вгору, якби я не важив бiльше як пiр'ячко. Але Господь Бог дав нам силу перемогти. Все це ми побороли. Жiнка навiть намагалася нас брехнею збити з пантелику але це їй не вдалося. Молитви продовжувались до пiзної ночi. Вкiнцi, пiсля довгої боротьби, жiнка втихомирилася й повернулася до нормального стану. Вона повернулася до Iсуса, просила Його прощення, тодi висповiдалася й запричастилася.

    Ми думали, що це вже все, але ми гiрко помилялися. Коли священики впровадили другу жiнку, все почалoся наново вiд початку. Повторилися тi самi жахливi сцени. I, як було з першою жiнкою, треба було повної години духовної боротьби, щоби побороти напасника. Коли все закiнчилося, ми всi були промоклi - як вiд свяченої води так i вiд молитовної купелi, i вiд власного поту також.

    Ми були цiлком виснаженi. Була вже пiзна нiч. Нас чекала ще довга дорога. Прощаючись iз всiма, Олена, все ще тримаючи в руцi медалик, обняла одну молоду жiнку. Як тiльки медалик її дiткнувся, нею почало кидати й трясти на всi боки. I знову вертаємося до розмовницi зi священиками на третiй одно-годинний поєдинок. Як i попереднi двi жiнки, так i ця накiнець заспокоїлась i, замiсть вибухiв блюзнiрства, змогла iз радiстю на обличчi повторити, - "Iсусе, люблю Тебе."

    Пiсля таких страшних кiлькох годин, ми нарештi пустилися в дорогу около 2-ої год. ночi. Перед вiд'їздом один iз священикiв поблагословив нас i нашу автомашину i докладно скропив всiх i все свяченою водою. Наш бiдний шофер, який все чув з сусiдної кiмнати, боявся навiть сумку свою забрати, бо якось залишив був її у монастирськiй розмовницi, де все це страхiття вiдбувалося.

    Отак, не випивши навiть скляночки води на дорогу, вирушили ми назад в Iвано-Франкiвськ. Дорога мала тривати двi години (розумiється, бо дорога туди тривала стiльки ж). Одначе, ми з попередного досвiду повиннi були вже знати, що нам треба було розраховувати на щось такого, що можна тiльки назвати словом "помста". I вона появилася в формi не-iснуючих дороговказiв i написiв. Iншими словами, ми заблудили. Сiльськi дороги тут нiколи не освiтленi. Назв вони не мають. Вкiнцi, ми так втомилися i змерзли, що мусiли з'їхати з дороги на бiк i бодай на пiв години переспатися, бо наш шофер вже дальше їхати не мiг.

    Приблукали ми до Iвано-Франкiвська й до владичої резиденцiї щойно около восьмої години вранцi наступного дня. Була недiля. По полуднi того ж дня нас сподiвалися в Гошевi. Виснаженi пережитим ми впали на лiжко й заснули. Спали .... аж чотири години. В полудне ми вже приготовлялися до подорожi в Гошiв.

День дев'ятий - Чудеса в Гошевi

    Гошiв, - це невелике село, вiддалене вiд Iвано-Франкiвська на около 1 1/2 год. їзди машиною. Бiля села - доволi велика обитель, де мiститься старий василiянський монастир i чудова церква присвячена Матерi Божiй. Церква стоїть на вершку високої гори, яка носить назву "Ясна Гора". У церквi, за головним престолом висить прегарна чудотворна iкона Богородицi. В часах другої Свiтової Вiйни, коли вже було ясно, що комунiсти переберуть владу над Захiдною Україною, монахи втекли з монастиря, забираючи зi собою iкону. Коли Україна вже стала незалежною, монастир i всю обитель повернено католицькiй Церквi й монахам Василiянам. Але оригiнальної iкони Гошiвської Богоматерi ще не вiднайдено. На її мiсцi висить копiя, а в 2001-му роцi, вiдвiдуючи Україну, Папа Iван-Павло II привiз до Гошева подарунок: ще одну чудову копiю тiєї ж iкони. Тепер обидвi iкони повiшенi в храмi - одна за престолом, друга - спущена iз банi на ланцюгах, висить над тетраподом. Тепер Гошiв знову, як i ранiше, став великим паломницьким центром. Кожної недiлi й свята люди приходять сюди масово до Матiнки Божої, а Вона щедро обдаровує їх своїми чудесами. А сьогоднi запросили сюди нас, щоби говорити до Її дiтей й помолитися з ними.


Фото: Гошiв, обитель та iкони.

    Вирушили ми до Гошева около 3-ої год. по полуднi. Коли ми приїхали, нам сказали, що там вiд самого ранку iшов дощ. Як тiльки ми приїхали, дощ зупинився.

    Людей було тисячi. Ми не могли навiть в'їхати машиною до обителi бо, де не глянеш, там були маси й маси народу. Коло головних ворiт зустрiв нас отець Касько iз Радчi й попровадив нас довгою, крутою дорiжкою, крiзь натовп, аж на вершок гори, де за церквою стояв пiд дашком надвiрний престiл. Там нас представили отцю iгумену й другим священикам i монахам. Отцi розповiли нам, що того дня на св. Лiтургiях причащалося 15,000 осiб. Базуючись на цьому, вони обрахували, що присутнiх тут було найменше 20,000 людей, тобто найбiльше число прочан в iсторiї Гошева


Фото: частина 20-и тисяч людей в Гошевi.

    Програма почалася о год. 5-iй молитвою на вервицi. На жаль, як не старалися бiднi монахи, мiкрофони й голосники таки не схотiли працювати. Це також означало, що говорити ми тут не зможемо. Рiвночасно, коли люди усвiдомили собi, де ми находимося, вся товпа величезною хвилею рушила в нашу сторону. Уявiть собi, куди не глянеш, море людей, усi товпляться, штовхаються, топчуть один одного i ця неспинима потуга, з усiєю нестримною силою суне на вас. Застрашаюче видовище. Збагнувиш ситуацiю, ми з отцями вирiшили, що найкраще буде вiдразу почати з почитанням медаликiв. Тому, що тут на горi неможливо було й ворухнутися, ми вирiшили повернутися назад до в'їзної дорiжки. З'явилося кiлькоро кремезних чоловiкiв, якi стримували товпу й промощували нам дорогу на низ. Там, бiля статуї Матерi Божої, ми з Оленою стали обабiч дорiжки, а нашi охоронцi подiлили наступаючу товпу на двi течiї - одну до мене, другу до Олени. Проходячи попри нас, люди могли, поцiлувавши нашi медалики, швидко й легко пройти до своїх машин чи автобусiв. Цей план показався найкращим. Була уже шоста година вечора.

    Як i перед тим в Iвано-Франкiвськiй катедрi, щоби успiшно втримати якийнебудь порядок, треба було постiйно пригадувати людям проказувати безупинно вервицю. Iнакше, наплив людей ставав небезпечною навалою.

    Пiдiйшла до мене (Михайла) молода жiнка. Як тiльки наблизилась до медалика з поцiлунком Богородицi, вона раптом почала верещати, копати, вивертатися тiлом на всi боки. До сьогоднi запам'яталися в моїх ухах отi жахливi звуки. В одну мить, усi люди вiд нас вiдступили. Вони, в переляку, приглядалися iз "безпечної" вiддалi. Я закликав їх безперестанно молитися вервицю. Бiля мене стояв отець iгумен i прочитував молитви екзорцизму. Накiнець, пiсля довгої молитовної боротьби, i молитов усiх присутнiх, ми всi стали свiдками великого чуда перемоги в Iм'я Iсуса Христа. Жiнка навернулася, душею й тiлом до Господа Бога. Отець iгумен заявив, що того дня вiн побачив чудо. Вiн уже вiддавна знає цю жiнку й цiлу її родину. Вiн пiзнiше написав статтю до мiсцевої католицької газети, описуючи подiї з того дня в Гошевi, чуда, якi вiн бачив, включно iз цим чудом навернення одержимої, як також деякi iншi чудеснi оздоровлення, про якi ми й не знали.

    Люди дальше один за одним пiдходили до молитви. Кожен мав нагоду поцiлувати медалик. Вкiнцi, коли вже юрба розiйшлася, отцi монахи хотiли запросити нас до своєї трапезної на вечерю. Я (Олена) вiдповiдаючи їм, розказала про нашi пригоди з минулого вечора, через що ми сьогоднi не змогли бути ще на недiльнiй св. Лiтургiї. Отцi зараз же запровадили нас до вже опорожнiлого храму, одягнулися в ризи й почали вiдправляти св. Лiтургiю в нашому намiреннi. Я глянула на годинник: була 8:30 год. вечора. Як же це можливе?!? Лишень два днi тому, нам забрало майже до пiвночi, щоби помолитися з 1500 людями. А це було двадцять тисяч! Навiть, коли б ми бачили одну особу на секунду, ми не могли б закiнчити за всього 2 1/2 години! Яке велике чудо! Господь Бог буквально зупинив годинники, затримав хiд часу!

    Вислухавши Службу Божу й прийнявши святе Причастя, ми почували себе вiдсвiженими, наш день був завершений. Ми зробили в церквi кiлька фотографiй а тодi, разом з отцями й монахами пiшли до трапезної на пiзну вечерю. Пiсля вечерi, отцi монахи обсипали нас подарунками: iконами Гошiвської Богородицi, образочками, книжками й iншими посвяченими речами. Гостиннiсть i щедрiсть гошiвських отцiв i монахiв залишиться назавжди милою згадкою в наших серцях.

    Повернулися ми до владичої резиденцiї втомленi але щасливi. Наступного ранку нас повiдомили, що з вчорашного вечора вже було 17 зголошених чудесних оздоровлень. Ах, так, Господь i Матiнка Божа були дiйсно там з нами всiма.

День десятий - Свiдчення оздоровлених

    Тому, що так багато було чудесних оздоровлень, отець Зеновiй Касько й Богдан Шиптур уважали, що треба зняти на вiдео свiдчення оздоровлених людей. Найняли вони вiдеографа, на понедiлок вранцi в Радчi, а пiсля обiду в Франкiвськiй катедрi, щоби сфiльмувати свiдчення. Попросили й нас бути присутнiми i ми, хоча з ваганням, погодились. Приїхавши до Радчi, ми сподiвалися около 4 до 5 осiб. Яка була несподiванка, коли ми ввiйшли до дзвiницi в Радчi й застали каплицю вщерть виповненою людьми, дорослими й дiтьми, якi були готовi дати свiдчення про своє оздоровлення! Ми були дуже приємно здивованi. Вiдеограф, людина не надто вiруюча, ставився до всього дуже скептично й часто поглядав на свiй годинник. Тодi, отець Зеновiй попросив нас помолитися над кiлькома особами. I знову Святий Дух виявив свою силу, бо люди почали один за одним, i старшi i дiти, падати на землю, так що вже не було де стати. Такого вiдеограф ще нiколи в життi не бачив. Тепер вiн, уже iз дiйсним зацiкавленням почав знiмати все, що чув i бачив.

   По полуднi, Богдан з вiдеографом вiд'їхали до катедри в Iвано-Франкiвську, щоби фiльмувати свiдчення там. Ми мали до них долучитися пiзнiше. Але перше, отець Касько запросив нас до свого дому, де панi добродiйка Галина приготовила для нас прощальний обiд. Це був останнiй день для нас у Франкiвськiй областi, тому отець ще раз хотiв нас огорнути своїми молитвами, обсипати нас подарунками й вiдпровадити в дорогу з обiцянкою дальшої молитовної злуки. Який прекрасний, святий священик - а тепер ще й дорогий приятель!

    Коли ми приїхали пiзнiше до катедри, фiльмування свiдчень уже закiнчувалося. Людей тут було ще бiльше нiж у Радчi. Були разом iз своїм синочком i батьки одного з хлопчикiв, якi вперше почали ходити. На вiдеофiльмi бачимо, як дволiтне хлоп'я  злiзає з колiн матерi, бiгає, падає, смiється, встає й далi бiгає. Ми всi радiли й прославляли Господа Бога з кожним його кроком. На обличчях всiх присутнiх було стiльки радостi й щастя! Всi вони прийняли Божу любов i сцiлилися.

    Ми зi сльозами в очах прощалися з нашими приятелями, з прекрасними, непересiчними священиками, яких ми запiзнали i з усiма цими людьми, якi для нас стали такою милою й невiд'ємною частиною нашого життя. Прощали Iвано-Франкiвськ. Наступного дня, ми вiд'їжджали до Львова.

День одинадцятий - Львiв

    Приїхали ми до Львова около полудня. Тут ми попрощали Богдана Шиптура - нашого органiзатора i шофера. Прощалися зi сльозами в очах. За останнi десять днiв ми з Богданом i його милою дружиною Любою стали близькими друзями.

    У Львовi нами зайнявся Богдан П. Вiн нас найперше повiз до Собору св. Юра, осiдку архиєпископа України, кардинала Любомира Гузара. Кардинал в той час був в Києвi, але залишив iнструкцiї отцю настоятелю, щоби з нами провести iнтерв'ю i докладно, з розсудливiстю, прийняти рiшення щодо нас. Тому ми перше зупинилися в епархiяльному "офiсi".

    Прийшовши туди, Богдан П. представив нас о. мiтрату Романовi Кравчику, настоятелю собору. Отець привiтався з нами й запросив до свого приватного офiсу. Там на нас уже чекали ще три священики (один iз них - епархiяльний суддя) i один лiкар, д-р Дитка - вiце-декан медичного факультету Львiвського Унiверситету. Д-р Дитка, член ватиканської комiсiї в справi беатифiкацiї бл. сестри Йосафати. Коротко сказавши, ми находилися перед доволi поважним збором.

    Представляючи нас присутнiм, о. Кравчик заявив, що про нас мало поiнформований i що вiн не знає, чи зможемо ми виступити в самому соборi а радше в маленькiй парафiяльнiй залi. Собор тепер став паломницьким мiсцем - туди щойно привезли копiю Туринської Плащаницi, яка була виставлена в храмi для почитання вiрними. Ми, зi свого боку, не виявляли нiякого протесту: як отець скаже, так ми i зробимо.

    Тодi почалося справжнє iнтерв'ю. Обличчя наших допитувачiв не виявляли жодних емоцiй а питання одне за одним сипалися на нас з неймовiрною швидкiстю. Ми з Оленою вiдчули, що ми мовби на справжнiх допитах. Кожне наше слово, кожен наш жест був докладно провiрюваний. Виглядало, що це буде дуже довге пополудне. Деякi з питань були глибоко-теологiчного характеру, на якi пересiчна особа ледве чи могла б вiдповiсти. Все таки, вiдповiдi на них виходили з наших уст просто й правильно, часто навiть не встигаючи пройти через нашу свiдомiсть.

    Так тривало менше нiж двi хвилини, коли, в одну мить, усi нашi допитувачi рiвночасно сильно захвилювалися. Без жодного попередження, iнтерв'ю перервали й сказали нам, що ми таки МУСИМО говорити в самому соборi, а не в якiйсь залi. Усi вони радiли, як малi хлопчики новим винаходом. Я подивився на Олену а вона на мене ... i до сьогоднiшного дня ми не знаємо, що саме так несподiвано змiнило їх наставлення до нас. Це було так, нiби хтось нагло включив свiтло або сплеснув руками. Тепер нас питали, як довго ми будемо у Львовi й були дуже розчарованi, коли ми вiдповiли, що тiльки три днi. Отець Кравчик заявив, що ми мусимо конечно вернутися якнайскорiше i то на найменше два тижнi i що Київ мусить також бути включений в наступнiй подорожi. Вони самi подбають, щоби все там зорганiзувати. I ще раз - коли ми знову приїдемо?

    
З лiва: Собор св. Юра у Львовi.    З права: Головний вiвтар в соборi св. Юра.

    Отцi тодi нас попровадили в собор на коротеньку туру храму. Вони також хотiли нам показати мешкання де перебував святiший отець Папа Iван-Павло II, пiд час своїх вiдвiдин минулого року, але обмеження часу на це не дозволяло. Натомiсть, нас попровадили до крипти пiд головним вiвтарем, де похованi митрополит Андрей Шептицький, кардинали Йосиф Слiпий i Мирослав Любачiвський - якому ми у 1996-му роцi вислали були вiдеокасету про Ґарабандал.

    При входi до крипти стояла довга черга прочан. Отцi повели нас до переду, запровадили нас сходами в низ i закрили за нами вхiд. Ми прийшли на приватний вiзит.

    Домовини покiйникiв находяться пiд долiвною крипти. Тiльки важкi кам'янi вiка, як рель'єфнi скульптури, зраджують мiсце поховання. Ми молилися перед гробами покiйних архиєреїв. Тодi, на наше превелике здивування, отець Кравчик i ще один священик взяли два довжелезнi залiзнi прути, всунули їх у кiльця обабiч одного вiка, вiдсунули  його i ми пiд скляною кришею побачили на власнi очi запрезервованi тлiннi останки сл. п. кардинала Йосифа Слiпого, архиєрея святця, якого всi українцi почитають, як iсповiдника Вiри. Будучи ще митрополитом пiд час другої Свiтової Вiйни, вiн був арештований росiйськими комунiстами тому, що вiдмовлявся зрадити свою католиццьку вiру. За це засудили його на доживоття в концентрацiйних таборах Сибiру. Пiсля вiсiмнадцяти рокiв, у 1963-му роцi, за старанням Святiшого Отця Папи Iвана ХХIII-го, його випустили на волю й вивезли до Риму. Пiзнiше, Папа Павло VI пiднiс його до сану кардинала i так, аж до своєї смертi, Йосиф Слiпий провадив свою всесвiтню українську вiзантiйсько-католицьку паству iз Риму. Його великим бажанням було бути похованим бiля його попередника, митрополита Андрея Шептицького в соборi св. Юра у Львовi. Його бажання було здiйснено щойно пiсля розвалу Совєтського Союзу i проголошення незалежности України. А сьогоднi, ми стояли перед Його забальзамованими тлiнними останками. Почуттiв словами не описати. Ми помолились.

    Вийшовши з крипти, о. Кравчик повiв нас до плащаницi в головному храмi. Помолившись там, нас запросили з отцями на обiд. При обiдi, ми розказували священикам дещо бiльше про наше апостольство, про чудеснi оздоровлення, яких ми були свiдками й показали отцям свої медалики. Пiсля обiду, отець Кравчик попросив, щоби ми наступного дня приїхали до собору трошки ранiше, бо вiн хотiв нас запiзнати ще з деякими своїми колегами священиками. Ми погодились. Iз собору забрав нас до свого дому в Новояворiвьку наш львiвський "охоронець", Богдан П. Там запiзналися ми з його симпатичною дружиною й з iншими членами його сiм'ї. Дочка його, яка приїхала здалека вiдвiдати батькiв, страждала на болi в спинi. Ми з нею помолилися i вона "спочивала в Святому Дусi". Кiлька днiв пiзнiше, в розмовi по телефону з батьками, вона заявила, що всi болi спини зникли.

    
Фото: церква й люди присутнi в Новояворiвську.

    Того вечора ми говорили в однiй iз церков Новояворiвська. Велика товпа народу чекала там на нас. Як церква, так i вся площа навколо неї були виповненi людьми. Коли ми приїхали, отець парох уже проводив молитву на вервицi. Опiсля, вiдправлялася Свята Лiтургiя. Тодi отець нас представив i ми розповiли, як звичайно, про Ґарабандал, про послання Пречистої Дiви й наше апостольство. Пiсля нашого слова, отець парох поставив мене (Михайла) бiля переднiх дверей. Тим часом Олена зi своїм медаликом стала коло бiчного виходу. Таким чином, люди могли, виходячи з церкви, поцiлувати медалик i спокiйно йти до дому. Вiдмовляти довших молитов за когонебудь не було часу, але Господь Бог потребує лишень вiри вiд своїх найменших, щоби їх обсипати Своєю любов'ю. Так було i тут. Але щойно пiзнiше, телефоном чи через пошту, ми отримували повiдомлення про оздоровлення. У одного чоловiка був раковий нарiст у мозку. Зоперувати його було неможливо. Через нього, цей чоловiк мав сильнi болi в ногах. Ходив при помочi двох палиць. Пiдiйшов до одного з нас, поцiлував медалик i вийшов з церкви. На порозi, раптом, бухнула йому кров з уст, з очей, з носа, з вух. Переляканi рiднi чимшвидше повезли його в лiкарню. Там його докладно обстежили. Але хворий тимчасом уже не вiдчував болю й вiдчув, що може вже ходити без помочi. Лiкарi, пiсля дальших обстежень, рентгенiв i бадань, мусiли признати, що раковий нарiст з його мозку цiлком зник!

День дванадцятий - Собор св. Юра

    Сьогоднi рiчниця нашого шлюбу. Ми провели приємний вчорашнiй вечiр у домi Богдана П. Будемо завжди мило згадувати його i його милу дружину Лесю. Як ранiше п-во Шиптурi, так i п. Богдан i Леся щедро й безiнтересовно вiдкрили нам свiй дiм i рамена, дослiвно затримавши свої власнi щоденнi обов'язки, щоби нам послужити своєю гостиннiстю й вiдданiстю.

    Пiсля снiданку, Богдан повiз нас на туру мiста Новояворiвська i його околиць. Тодi поїхали ми назад до Львова. Фото: П'ять священикiв вiдправляє молебен перед нашим виступом в соборi св. Юра.

    Приїхали ми дещо ранiше, так, як просив о. Кравчик. Вiн нас зустрiв бiля ворiт Собору св. Юра i попровадив до недалекого ресторану на обiд. По дорозi розказав нам, що того дня вранцi телефонував до нього о. Петро, один iз священикiв присутнiх на вчорашному iнтерв'ю, i який був також з нами вчора на обiдi. Отець Петро повiдомив телефоном отця Кравчика, що, два тижнi ранiше, попав в аварiю: упав з високого мiсця i пошкодив собi спину. Вчорашне iнтерв'ю вiн ледве вiдсидiв, а пiзнiше в ресторанi таки дуже болiла його спина. Вiн жалiв, що взагалi прийняв запрошення. Тодi, як розказував о. Петро, коли ми всi вже виходили з ресторану, я "припадково" торкнувся рукою (в якiй ще був медалик з Ґарабандалу) його спини, якраз в тому мiсцi, де його найбiльше болiло. Заки вiн доїхав до дому, бiль щез i до сьогоднi вiн без болю. Яке прекрасне потвердження вiд самого Бога його улюбленим священикам! Дякуємо Тобi, Iсусе!

    I знову ми сидiли за обiдним столом разом з о. Кравчиком i ще декiлькома священиками. Отець Кравчик перепрошував нас, що не оголошував нашого виступу, бо до нашого приїзду не знав багато про нас. Тому просив, щоби ми не були дуже розчарованi, коли буде мало людей.

    Ми мали починати о год. 3-iй пiсля обiду i мали закiнчити до 6-ої год. вечора, бо тодi починалася св. Лiтургiя. Коли ми прибули до собору, вся церква була вщерть виповнена людьми. Було приблизно 2000 осiб. Шiсть священикiв вiдправляли молебен до Пресв. Богородицi. Тодi о. Кравчик представив нас i ми, як звичайно, розказували про Ґарабандал. I, як звичайно, нам треба було охорони кремезних мужчин, щоби скеровувати натовп, коли ми стали при вихiдних дверях i подавали медалики до цiлування. I, як звичайно, тiльки постiйне повторювання молитви "Богородице Дiво ..." задержувало порядок i спокiй. Бiля кожного з нас також стояв священик, який не тiльки молився з нами, але пильно все обсервував i обстежував. До початку св. Лiтургiї о 6-iй годинi, кожен мав нагоду пiдiйти до медалика.

    Коли ми вже виходили з церкви, на нас чекала приємна несподiванка. У дворi собору, чекала на нас група монахiв i сестричок-монахинь iз Колодiївки. Повiдомленi отцем iгуменом Григорiєм Планчаком, вони приїхали з Тернопiльської областi лишень для того, щоби нас привiтати з рiчницею шлюбу. Навiть привезли подарунки - вервички. iкони i т.п. Це нас так зворушило! Отець Кравчик i другi священики зi Львова були неабияк здивованi, що ми кожного з них знали особисто. Ми з ними коротко поспiлкувалися в церковнiй залi й ще раз з ними помолилися. Це було дiйсним благословленням!

    Пiсля такого чудесного дня, поїхали ми з Богданом до нього на заслужений вiдпочинок.

День тринадцятий - церква св. Михаїла


Фото: Олена й Михайло з деякими iз священикiв присутнiх в церквi св. Михаїла.
В другому рядi посерединi: о. Володимир, єпархiяльний суддя i парох церкви.

    Сьогоднi останнiй день нашого вiзиту в Українi. Нас запросили до церкви св. Михаїла на окраїнах Львова, на вул. Зеленiй. Парох церкви, о. Володимир, епархiяльний суддя, якого ми зустрiли ще першого дня в Львовi в часi iнтерв'ю. До церкви люди сходилися, як ранiше - в машинах, автобусами, пiшком, в вiзочках, як хто мiг. Службу Божу правило п'ять священикiв, а iншi священики, в кожному закутку церкви, слухали сповiдей. Пiсля Святої Лiтургiї, Святi Тайни залишилися на престолi. Коли ми промовляли, а пiзнiше молилися з людьми, отцi продовжували сповiдати i, що п'ятнадцять хвилин, верталися до престолу, щоби запричастити тих, що щойно висповiдались. Так було до кiнця вечора.


Фото: Олена й Михайло промовляють в церквi св. Михаїла.

    Коли ми вже стояли при виходах, даючи цiлувати нашi медалики, ми були зворушенi ревнiстю цих людей i їх довiр'ям до Матiнки Божої. Багато з присутнiх були православнi. Мiж ними було й багато православних священикiв. Вони прийшли ... до Марiї, з надiєю, вiрою й любов'ю, такою любов'ю, якої ми ще на Заходi не бачили. Ми, на Заходi не погодились би вистоювати годинами денебудь, а тим менше в церквi, i то в такий тiснотi. (В церквах в Українi нi лавок, нi огрiвання немає.) Ми б нiколи не погодились стояти годинами на дощi, в холодi, в такий тiснотi що неможливо й дихнути. Але тут люди саме так робили... i йшли i йшли ... Дехто їздив за нами з мiста до мiста, вiд церкви до церкви. I Бог за це їх винагородив. Ми отримуємо листи й газетнi статтi зi свiдченнями вiд осiб, якi були i в цiй церквi оздоровленi. Одна жiнка з захопленням пише про свого мужа, який давно в церквi не був i, очевидно, вже довгi роки не сповiдався. Вiн був присутний на кiлькох наших виступах i чув не один раз нашi промови. Нашi слова припали йому до серця. Одного дня вiн, пiд якимсь претекстом, не сказавши нiкому нi слова, викрався з хати, вiдшукав священика, висповiдався i, перший раз за багато рокiв, прийняв Святе Причастя.

    Кожен священик i кожна монахиня, чи то католицькi чи православнi, отримали вiд нас медалик з кусочком молитовника цiлованого Матiр'ю Божою в Ґарабандалi. Господь Бог сам передбачив точне число медаликiв, що нам буде потрiбно роздати бо анi не забракло, анi не лишилося нi одного медалика, коли ми верталися до дому. Наша подорож була завершена.

День чотирнадцятий - поворот до дому

    В п'ятницю встали ми дуже рано, щоби заїхати на час на летовище. Нашi господарi прощали нас зi сльозами в очах. На летовищi, чекаючи на лiтак, ми нав'язали розмову з однiєю монахинею, яка, як показалося, також летiла до Франкфурту. (Нас не перестає дивувати, як прекрасно Господь Бог укладає т.зв. "припадки" в нашому життi.) Монахиня представила себе - це була сестра Марта Козак, головна провiнцiйна Сестер Служебниць в Українi. Вона їхала до Канади вiдвiдати своїх спiв-сестер у Калґарах, але журилася пересадкою в Франкфуртi, бо не говорила нi нiмецькою нi англiйською мовою. Так от тому, дивувались ми, ... Господь Бог посадив її на лiтак разом з Рожелюками! I добре, тому, що в Франкфуртi треба було переходити до iншого термiналу, а через ремонт на летовищi, треба було нераз проходити бiчними коридорами. Хто не знав нiмецької чи англiйської мови, не прочитав би написiв i заблукав би. Господь таки пiклувався Своєю сестричкою i рiвночасно подбав, щоби познайомити її з появами Його Матерi в Ґарабандалi. Ми розказали сестрi про нашi пережиття останнiх двох тижнiв i подарували їй останнiй медалик, що ще залишився в наших кишенях. У Франкфуртi ми ще мали час на коротку перекуску, тодi, в каплицi аеропорту ми з сестрою Мартою помолилися на вервицi. Потiм вiдпровадили сестру до її лiтака й пiшли вiднайти наше мiсце вiдлету.

    Щойно в лiтаку, над океаном, ми вперше почали вiдчувати неймовiрну втому з останнiх двох тижнiв. Але, яка радiсть була в наших серцях! Вона перевищала всяку втому!

    Ми повернулись до дому щасливо. А два тижнi пiзнiше ми вже поїхали в Нью Йорк на ще один доклад про Ґарабандал.

Пiдсумки Подорожi

    Ця подорож була неперевершена своїм обсягом. Ми до цього часу ще не бачили стiльки людей за такий короткий час. За нецiлих два тижнi, ми бачили й молилися iз около 40,000 осiб. Ще нiколи ми не бачили стiльки чудесних оздоровлень, таких великих i спонтанних оздоровлень: "калiки ходять, нiмi говорять, слiпi бачать ..." Це доказ для всiх. Вiд того часу, наспiло до нас багато листiв i газетних статтей, якi описують рiзнi оздоровлення з часу нашої подорожi, як також деякi оздоровлення якi виявилися щойно за деякий час пiсля нашої подорожi.

    Це була не так наша подорож, як трiумф Матерi Божої в Українi. Це Вона керувала всiм. В Українi розгорiвся вогонь, вогонь в серцях Божих людей. Насильний комунiстичний режим впродовж пiв столiття намагався знiвечити вiру в життi й в серцях цього народу. Але комунiсти забули взяти до уваги те, що ця бiдна й ще незрiла держава, ще багато столiть тому назад, була присвячена Непорочному Серцю Марiї i поставлена пiд Її материнську опiку. Вона захищала й захищає цей народ i, коли Україна нарештi проголосила свою незалежнiсть, це сталося без одного пострiлу, без жодного кровопролиття, без втрати хоч одного життя. Це був мирний поворот до свободи, явище дуже рiдкiсне в iсторiї людства. А це лишень завдяки заступництву Пресвятої Богородицi. Це Її держава. Запал любови до Її Пренепорочного Серця i до Пресвятого Серця Христового є тут такий мiцний, що вiн розгориться крiзь всю Україну i на Схiд, а звiдтiля на цiлий свiт. Ми ще багато дечого могли б навчитися вiд цих бiдних людей. Ми дякуємо Богу, що дав нам можливiсть побачити й навчитися вiд них про дiйсне значення правдивої вiри. Вони бачили нашу любов до Матiнки Божої а ми, в свою чергу, бачучи їхню велику набожнiсть, утвердилися ще бiльше в своїй вiрi.

    Нас запрошують ще раз приїхати в Україну. Коли це станеться - це в Божих руках. Нехай дiється Його пресвята Воля. АМIНЬ.

д-р Михайло й Олена Рожелюки
Торонто, Канада.

********
Кінець


backtop