Україна 2002 - 40,000 людей прийшло
Що за дар! Безцінний дар!
Частина друга
Розповідь Олени і д-ра Михайла Рожелюків.

Що за безцінний дар подарувала Ти нам, Матінко Маріє! Хто ж би міг собі уявити всі ті чуда, які ми бачили як наслідок Твого поцілунку протягом нашої подорожі по Україні, подорожі , яку організувала Ти сама на прославу Твого Сина Ісуса Христа. Дякуємо Тобі за цю незабутню подорож, подорож любові, де діти Твої спішили відчути Твій поцілунок. Так, дорога Мати Маріє, Твій поцілунок подорожує світом і знову, і знову справджуються Твої слова: «Через Мій поцілунок, Мій Син Ісус буде творити безліч чудес по світу. Роздавайте ці медалики ...»  Як завжди, Твої слова правдиві.
    Ось наша спроба, дорогий читачу, поділитись із тобою деякими нашими переживаннями з цієї подорожі по Україні в жовтні, 2002-го року. Хвала Господу!


ДЕНЬ ДРУГИЙ - ЗУСТРIЧ IЗ ВЛАДИКОЮ МУДРИМ

    До єпископської палати нас супроводили Богдан Шиптур - органiзатор нашої подорожi - та о. Зеновiй Касько - парох села Радчi, де ми виступали першi два днi нашого перебування в Українi. Отець Зеновiй, дуже побожний i вiдданий священик, тiсно спiвпрацює з єпископом у багатьох єпархiальних комiтетах. Вiн був наочним свiдком перших чудес i, як добрий священик, вiдразу доповiв про них єпископовi. Пiсля наших вiдвiдин у  його селi, вiн розпочав у своїй церквi щотижневi молебнi до Божої Матерi, закiнчуючи їх молитвами за оздоровлення при помочi медалика з Ґарабандалу з поцiлунком Пречистої Дiви. З того часу, до нас доходять вiстки про чудеснi оздоровлення з його рук. А зараз вiн, як новий i дорогий приятель, супроводить нас до резиденцiї єпископа.


    Коли ми приїхали до резиденцiї, нас сподiвались. Владика Софрон Мудрий привiтав нас дуже тепло . Вiн уже чув про нас вiд отця Зеновiя, та вiд iнших джерел. Зараз вiн хотiв розпитати i пiзнати нас особисто. Розмова наша з єпископом була дуже тепла й приязна. Владика дуже уважно слухав нашу розповiдь про Ґарабандал i про наше пiсланництво. Особливо цiкавили його подiї останнiх двох днiв, бо вiн уже чув про деякi чудеснi оздоровлення. Потiм вiн запитав нас, де ми перебуваємо. Коли Богдан Шиптур (органiзатор нашої подорожi) сказав, що ми зупинились в його домi, Владика вiдразу вiдповiв, що вiд нинi i до кiнця нашого вiзиту в його єпархiї, ми будемо жити з ним в його приватнiй резиденцiї. Вiн особисто показав нам нашi кiмнати, познайомив нас iз персоналом i вiдразу послав їх до Богданової хати за нашими речами. Вiн також вiдступив нам, для наших приватних зустрiчей, один iз своїх власних кабiнетiв. Це рiшення з боку єпископа, як це пiзнiше виявилося, було дiйсно ведене Божим провидiнням бо, якби ми перебували в приватнiй хатi у когонебудь або навiть в готелi, то нi ми, нi нашi господарi, нi вдень, нi вночi, не мали б хвилинки вiдпочинку вiд вiдвiдувачiв. Приватнiсть єпископської палати й дбайливiсть його прислуги забезпечили нам спокiйний сон i дали нам можливiсть на особистий час для молитви й вiдпочинку.

    У Владики Мудрого ми почували себе, як у рiдному домi, мов би пiд батькiвським крилом. Ми вiдчули, що владика є справдi Божа людина i має дуже вiдповiдне прiзвище - Мудрий. В ту недiлю ми вперше вечеряли з владикою i його спiвробiтниками. Це була родинна вечеря, де батько сидить на почесному мiсцi в оточеннi дiтей. Владика знаходить час заговорити до кожного, розпитати про деннi подiї, обговорити розклад працi, давати дальшi вказiвки й ласкавi поради. А нас просто пригорнули до цiєї родини, як нових i бажаних членiв. В той вечiр владика попросив нас показати вiдео про Ґарабандал i дивився його з великою зацiкавленiстю.

ДЕНЬ ТРЕТIЙ - ДУХОВНА АКАДЕМIЯ

    Наступного дня, в понедiлок, о год. 7:30 ранку, ми з Оленою брали участь у Св. Лiтургiї, яку вiдправляв владика Мудрий у своїй приватнiй каплицi. Каплиця була лише на двi кiмнати вiддалена вiд нашої. Яка велика ласка жити разом з Iсусом пiд одним дахом!

    Пiсля обiду, владика Мудрий сам повiз нас на наступну зустрiч в Iвано-Франкiвськiй Духовнiй Академiї. Вiн познайомив нас iз ректором, показав нам будинок, в якому були кляси, залi для приватного навчання, велика бiблiотека, каплиця, аудиторiя та гуртожиток для студентiв. На той час там було 300 семiнаристiв а ще бiльша була листа аплiкантiв. Владика Мудрий сказав нам, що його єпархiя була поблагословлена багатьма покликаннями. Єдина складнiсь є з мiсцями та фондами.

    Опiсля, владика Мудрий завiв нас до аудиторiї. Аудиторiя була заповнена семiнаристами та їх родинами. Зустрiч цього вечора не була вiдкрита для широкої публiки. Владика особисто нас представив, молився з нами вервицю й переглядав з нами документальний вiдео-фiльм про Ґарабандал. Потiм вiн поблагословив нас перед усiма, i першим приступив до почитання медалика iз Ґарабандалу i, перед усiма семiнаристами, попросив нас помолитись над ним. Пiсля нашого виступу, всi присутнi почали приступати для почитання медалика. Враз молодi семiнаристи спонтанно почали спiвати гiмни до Богородицi. Ми були зачарованi. Це був не просто спiв. Це була прекрасна хорова музика в 4-ох голосовiй гармонiї, заспiванiй чистими, ангельськими голосами. Вони звучали, як професiйний чоловiчий хор. Нам здавалося, що ми в небi.

    Проте, ми зустрiли i тут багато хворих. Були хвороби хребта, нирок, печiнки, горла, колiн, хронiчнi головнi болi. Але їхня вiра i набожнiсть були сильнi. Кожен молодий чоловiк приймав вiд нас вервицi, парамани, образочки або торкався своїми до наших медаликiв. Це був справдi благословенний вечiр.

    Богдан Шиптур в цей вечiр приїхав пiзно, бо мусiв лагодити поламану машину. Коли ми вже верталися до єпископської резиденцiї, вiн не мiг вийти з подиву. Вiн що лише починав розумiти, як то Бог використовує нiби-то злi подiї для свого доброго промислу. А сталося так, що коли Богдан пiшов забирати машину з майстернi, механiк, що направляв авто (а вiн був iз села Радчi, де ми першi два днi виступали) розказав йому, що в його сусiда є семирiчний син, який досi не говорив. Пiсля нашої молитви над ним, вiн почав говорити. Якби Богдановi не треба було лагодити машини, вiн може й нiколи не почув би про це чудо!

ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ - МОНАСТИР ОО. ВАСИЛIЯН

    Вiвторок, 24. вересня, 2002, почався, як i iншi днi, Службою Божою в приватнiй каплицi єпископа. Потiм був снiданок з Владикою та його обслугою. Владика Мудрий спитав нас про нашi враження iз вчорашнього вечора в семiнарiї. Особливо турбувало його те, що через недостачу фондiв, Духовна Академiя неспроможна прийняти багатьох молодих хлопцiв iз дiйсними покликаннями. Це особливо стосується сирiт i молодих хлопцiв iз дуже бiдних родин. Владика висловив бажання, якби знайшлися якiсь добрi душi, що могли б оплатити утримання для хоч одного семiнариста. Рiчна оплата за науку й утримання одного питомця коштує $600 американських доларiв.

    Пiсля снiданку, єпископ Мудрий  вiд'їхав до львiвського аеропорту зустрiчати єрусалимського патрiярха, який прибував в Україну з офiцiйним вiзитом. А ми в єпископськiй палатi молились iз прислугою палати, якi, кожен у свiй час, просили наших молитов, так що каплиця була зайнята весь ранок, як i в усi наступнi днi.

    Того самого дня пiзнiше, ми вiдвiдали старенького єпископа-емерита Iвано-Франкiвської єпархiї, владику Софрона Дмитерка. Це також дуже святий i благочестивий священик, iз бистрим i дотепним умом. Проте, через свою фiзичну безсилiсть, вiн прикутий до лiжка. Опiкуються ним сестри Служебницi Непорочної Дiви Марiї. Це згромадження монахинь було засноване сто рокiв тому i тепер поширилося на три континенти. Їхню засновницю, сестру Йосафату, лише три мiсяцi перед нашим приїздом в Україну, папа Iван-Павло II проголосив блаженною.

    В дверях нас зустрiла молода сестра i швидко провела до кiмнати владики Дмитерка. Як i ранiше, нас сподiвались. Єпископ Дмитерко дуже цiкавився нашою iсторiєю й об'явами в Ґарабандалi. Ми подiлились iз ним та з сестрами тим, що ми пережили в останнiх трьох днях. Єпископ попросив нас помолитись iз ним, потiм поблагословив, обiйняв кожного i поцiлував у чоло. Вiн заохочував нас дальше працювати для Божої Матерi. Перед вiдходом, ми подарували йому i кожнiй сестрi медалик iз релiквiєю з Ґарабандалу, а також копiю документального фiльму.

    Вiд єпископа Дмитерка ми поїхали прямо на нашу слiдуючу зустрiч до монастиря оо. Василiян в Iвано-Франкiвську. Коли ми прибули, нас провели до примiщення через заднi дверi тому,  що через великий натовп, головним входом було абсолютно неможливо пройти. Не тiльки монастирська церква була виповнена людьми (бiльше як 2000 осiб), але й аудиторiя сусiднього будинку була переповнена (ще 600-750 людей). Священики ще нiколи не бачили тут стiльки людей. Порадившись iз нами, отець настоятель вирiшив вiдправляти Службу Божу для людей у церквi, а ми тим часом мали говорити до людей в аудиторiї. Пiсля цього, один i з нас мав би йти до церкви, а другий - залишитись в аудиторiї. Таким чином, усi присутнi мали б нагоду для почитання медалика iз поцiлунком Божої Матерi.

    Ми коротко розповiли про доручення Божої Матерi в Ґарабандалi. Отець Зеновiй потiм вiдчитав загальну молитву над усiма присутнiми. Тодi я з отцем пiшов до церкви обслужити те море людей, а Олена залишилась в аудиторiї. Вона розкаже про подiї в аудиторiї:

    Iз досвiду останнiх кiлькох днiв, ми знали, наскiльки важливо тримати натовп пiд контролем. В аудиторiї я мала щастя бути на сценi, до якої з обох сторiн провадили сходи. Люди пiднiматися сходами з одного боку, цiлували мiй медалик i сходили схiдцями на другому боцi сцени.

    До мене пiдiйшла молода мати, тримаючи на руках хлопчика 6-7 рокiв. Вона сказала менi, що його ноги паралiзованi, i справдi, його нiжки безвладно звисали, як патички. Коли я простягла руку, щоби дати йому поцiлувати медалик, я почула внутрiшний голос: «А ти хто така? За кого ти себе маєш? Яке безглуздя ти думаєш тут зробити?» I вiдразу ж другий голос сказав менi: «Бери дитину на руки!» Я взяла дитину на руки i дала йому медалик для поцiлунку. Як тiльки я це зробила, голос сказав: «Клади дитину на землю!» I знову iнший голос: «За кого ти себе маєш? А ти хто така? Дивись, як вiн упаде на лице i всi будуть смiятись. Що за доброчинець буде з тебе тодi?» I знову перший голос, ще владнiше: «Клади дитину на землю!»

    Не зважаючи на протести матерi, я поставила хлопчика на пiдлогу. I вiн став! Я обережно тримала його за плечi i спитала, чи вiн може зробити крок. I вiн ступив! Потiм ще один, i ще один ... Нарештi, я попросила маму стати на другий кiнець сцени, а я тим часом провадила хлопчика спочатку по-пiд пахви, потiм за лiктi, а потiм я повнiстю дозволила йому йти. I хлопчина пройшов решту дороги самостiйно, прямо до рук матерi. Яке надзвичайне чудо! Всi плакали з радостi, коли мама обiймала сина, який уперше в життi ходив власними ногами. Пiзнiше ми довiдались, що цей хлопчик був сином православного священика. Яка добра є Матiнка Божа! Вона завжди нагадує нам, що ми всi є Її дiти i що Вона не роздiляє нас так, як ми це робимо самi.

    Натовп в аудиторiї поволi розiйшовся. Ми з отцями вирiшили приєднатися до Михайла та о. Зеновiя в церквi. В церквi було так багато людей! Вони штовхалися, тиснулися, що аж вiдтиснули Михайла до самого престолу. Це тим більше шокує, бо в церквах вiзантiйського обряду свiтським людям не дозволено виходити поза схiдцi солеї. На додаток до цього, натовп вже двiчi буквально збив Михайла з нiг. Священики мусили таки силою власного авторитету приневолити натовп до чогось менш-бiльш схожого на порядок. Але цього було варта. Матiнка Божа була тут i обличчя людей виявляли їхню велику вiру i любов. Вони були терпеливi, але боялися, що ми зможемо в будь-який момент вiдiйти. Та Бог дав нам силу вистояти до кiнця, поки кожен один iз них мав нагоду поцiлувати медалик. Нарештi, бiля пiвночi, ми закiнчили  i отцi-монахи запросили нас до трапези. Ми повернулися до єпископської резиденцiї десь пiсля 1 год. ночi i лягли спати виснаженi але дуже радi.

ДЕНЬ П’ЯТИЙ - КАТЕДРА

    Середа, 25-го вересня, 2002 р. Пiд час снiданку, пiсля ранiшньої Служби Божої, владика Мудрий запитав нас про вчорашній вечiр. Вiн по-справжньому цiкавився усiм, що вiдбувалось, особливо чудесними оздоровленнями, які вiдбувалися на очах багатьох свiдкiв. Як тiльки вiн почув про труднощi з натовпом i про те, як мене перевернули, владика Мудрий вiдразу подзвонив до семiнарiї i розпорядився, щоби призначити для кожного з нас по шiсть семiнаристiв, як охоронців, в часі всiх наступних наших виступів у його єпархiї. Це його рiшення показалось дуже далекоглядним, бо того ж вечора ми мали говорити в Івано-Франківській катедрі.

 

    Ми приїхали до катедри досить рано, щоби зустрiтися з деким iз родини, бо вони добиралися здалека, щоби з нами бачитися. Приїхали вони в автобусi з іншими людьми iз того самого дуже бiдного села. В тому селі є лише одна церква -  православна - але набожнiсть до Матерi Божої там дуже сильна. Отже, в силу обставин, вони всi православнi. Але для Божої Матерi ми всi Її дiти. Цi бiднi селяни, веденi однією тiльки вiрою, зiбрали копійку до копійки й найняли автобус, щоби, аж iз сусiдньої областi, приїхати до Iвано-Франкiвська. Вони чекали цiлий день. Вони чули, як то важливо пiти до сповiдi. В нашiй присутностi, в катедрi, вони знайшли католицького священика i всi пiшли до сповiдi. Все інше було в руках Матінки Божої. Ми ще раз, на короткий час, бачилися з ними того вечора i вони вiдїхали. Але із ними всіма також сталося чудо. Нас повідомили кілька днів пiзнiше, що в той вечір, всi вони, усі 35, були чудесно оздоровленi!

    Того вечора в катедрi зiбралась маса людей. Катедра розрахована на 1200 людей, а зiбралось того вечора 2000 - 2500 людей. Вечiр почався о 6-iй годинi Службою Божою. Потiм, пiсля нашого представлення й розповiдi, отець Сімкайло, настоятель катедри, поставив нас при вихiдних дверях: Михайла при передньому входi, ... Олену - при виходi бiля захристiї. Кожен iз нас був оточений 6-ма семiнаристами. Таким чином люди проходили повз нас, цiлували медалик i виходили з церкви. Цей метод контролю над натовпом був найкращим i ми з того часу робили так у кожному мiсцi, де ми говорили.

    Коли люди пiдходили до нас цiлувати медалики, деякi вже свiдчили про отриманi оздоровлення. Одна молода дiвчина сказала, що вже не потрiбен їй iнгалятор (для астми) пiсля того, як над нею помолились в селi Радча. Друга жiнка сказала, що її очi покращались. Ще одна сказала, що в неї зменшились приступи епiлепсiї.

    Потiм пiдiйшла на милицях дiвчинка 10-и рокiв у супроводi матерi. Виглядало, що вона вже довгий час користується милицями  i не може без болю стати на ноги.  (Мати пояснила, що дочка від довгих років хворіє на хронiчний остеомiелiт). Коли вона пiдiйшла для молитви, я (Михайло) вiдчув потребу побути з нею трохи довше. Пiсля молитви, я сказав їй, що їй уже милиці не потрiбнi, бо Iсус оздоровив її. Я забрав вiд неї праву милицю i попросив перенести вагу тiла на праву ногу. Вона зробила це, без болю! Потiм я забрав лiву милицю. Люди навколо загамували подих, спостерiгаючи, як вiдбувалося чудо. Я вiдступив вiд дiвчинки i сказав їй iти до мене. Вона зробила це без нiяких труднощiв. Люди передавали її милиці з рук до рук, i десь вони загубились у натовпi. Мама стояла вражена, дивлячись як її донька вiльно ходить. Всi, хто був свiдками цього чуда, вiдчували присутнiсть Бога. Тиснява i гамiр людей тепер був ще бiльший, все бiльш рiшуче люди хотiли доступитись i поцiлувати медалик Божої Матерi з Ґарабандалу.

    Багато, багато людей пiдходили i говорили, що вони є православнi. Багато православних священикiв запрошувало нас говорити в їх церквах, але через обмеження в часi, ми не могли прийняти цих запрошень. Зате всі були присутні тут для почитання медалика з поцілунком Божої Матерi з Ґарабандалу. I Вона була тут для них усiх.

    Бiля 11-ої години, всi нарештi розiйшлися. Отець настоятель запросив нас до їдальнi на пiзню вечерю. Потім, потомленi але сповненi миру i радості, ми вернулись до резиденції бiля 1-ої год. ночі.

ДЕНЬ ШОСТИЙ - СЕЛО ВОВЧИНЦІ

    Четвер, 26 вересня, 2002 р. розпочався трохи iнакше, нiж завжди. Єпископ Мудрий поїхав iз самого ранку зустрiти єрусалимського патріарха, який того дня вiдвiдував Iвано-Франкiвськ. Вони мали разом вiдправляти архиєрейську Службу Божу в катедрi. Тому, що нам уклали іншу програму, ми на Службу Божу пішли до недалекої церковці, за рогом вiд резиденції. Ми були впевненi, що тут нас ніхто не замітить. Але не так сталося. Перед кiнцем Святої Лiтургiї, ми помiтили, що священик щось шепче служачому. Той пiдiйшов до нас i спитав, чи готовi ми сказати кiлька слiв пiсля Служби. На жаль, це було неможливо. Пiсля короткого снiданку в резиденції, ми знову рушили в дорогу.
 

    Цього дня ми говорили в маленькому селi Вовчинцi, недалеко Iвано-Франкiвська. Стара, дерев’яна церква була дуже гарна всерединi. Позолочені рiзьби й скульптури, iкони й стiнопис, разом із пишним престолом та кивотом, можуть завстидати неодну з наших захiднiх церков. Насправдi, всi церкви в Українi, чи то старi, чи недавно збудованi, були гідним вшануванням народу для свого Бога. Хоч які бідні ці люди, вони не жаліють нiчого для прослави Бога i Його святині. Тiльки те, що найкраще годиться для Божого храму. А яка протилежнiсть iз бетонними стодолами, якi ми, на багатому Заході, маємо відвагу називати храмами Божими!

    Тому, що на другий день, згiдно з юлiянським календарем, було свято Воздвиження Чесного Хреста, отець Микола Лужний, парох церкви в Вовчинцях, почав вiдправою вечiрні. Тоді ми коротко говорили, як звичайно, про Ґарабандал i доручення Божої Матерi. Потiм, пiсля загального благословення, отець поставив нас по обох боках вхiдних дверей. Люди двома рядами могли пiдходити цiлувати медалик, а потiм виходити з церкви. З якоїсь причини, бiльшiсть людей стала в чергу до мене, в той час, як Олена стояла. Одна особа поцiлувала мій медалик i враз упала на пiдлогу. І наступна також, і ще одна i ще. Я подивився, щоб дати медалик для поцiлунку слiдуючiй людинi, а передо мною вже не було нiкого. Всi швиденько перебiгли в чергу до Олени. Обличчя всіх були перелякані. Таке містичне падiння, або вiдпочинок в Дусi, були зовсiм невiдомими для цих людей. Вони справдi були заляканi, бо ще нiколи такого не бачили. Щойно, коли пiдiйшов до молитви один побожний монах i був «підкошений» в такий самий спосiб, люди вiдкинули думку про страх i тоді можна було пояснити їм цей феномен.

    Знову, як i в кожнiй церквi, коли ми закiнчили, нас запросили до пiзньої вечерi в домi священика. До резиденції ми повернулися о 1:30 ночі.

ДЕНЬ СЬОМИЙ - РЕКОРДНА КІЛЬКІСТЬ ЛЮДЕЙ В СОБОРІ

    Кожен день нашого вiзиту в Україну сповнював нас подивом. Я просив мою дружину, Олену, збудити мене з цього сну. Нiхто не мiг би передбачити тих надзвичайних чудес, якi Господь мав здійснити серед цих бiдних людей. І хоч ми до того часу мали велику честь неодин раз бути свiдками чудесних оздоровлень, нiщо нас не приготовило до тих надзвичайних, справдi бiблiйних чудес, якi ми бачили тут день за днем.

    В п'ятницю, 27 вересня 2002 р., ми знову говорили в Iвано-Франкiвській катедрі. Цим разом там зiбралось не менше 5000 людей. Не лише катедра була переповнена людьми, але й ціла мiська площа навколо собору. Це було незабутнє видовище! Пiдчас Служби Божої, отцям було неможливо роздавати Святе Причастя, бо ні священики нi вірні не мали куди й ворухнутись. Тому, отці вирiшили закiнчити Службу Божу i, коли церква трохи спорожнiє, запричастити тих, хто буде цього бажати.

    Наше попореднє розмiщення при виходах iз церкви тепер було неможливим, бо люди товпились з усіх сторін, всередині й надворі. Отець настоятель вирiшив поставити Олену в бiчних дверях, щоб обслуговувати людей, якi виходять з церкви. Мене направили до каплицi серед церковного двору, де була статуя Божої Матерi. Шiсть семiнаристiв, якi оберiгали нас кожного дня, були безсильнi перед такою масою людей i тому ще кiлька сильних чоловіків було вибрано, щоби допомогти утримувати i направляти товпу. Але взяти пiд контроль таку кiлькiсть людей було неможливо. Стати в чергу вони не могли, бо не було вiльного місця хочби на квадратний сантиметр. Люди штовхались, тиснулись, топтались. Нарештi Олена була змушена стати за вузьким отвором залізної огорожi, крізь який люди могли по-одному проходити. Але й тут неодна бiдна душа була товпою придушена до огорожі. Тиск натовпу от-от і міг би розвалити саму огорожу.

    Я ж стояв на вiдкритому мiсцi, оточений людьми з усiх бокiв. Була справжня загроза, що натовп може мене звалити i розтоптати. Фотограф мiсцевої газети мусив залишити свою камеру i стримувати людей, щоби захистити мене вiд розчавлення. В результатi, вiн в той вечір не зробив нi одної знiмки для своєї газети.

    Сама Божа Мати прийшла нас спасти. Олена закликала людей безупину повторювати за нею «Богородице Дiво». Як довго люди повторювали молитву, панував мир i порядок. Як тiльки молитва втихала, нечистий пiдiймав голову i хаос поновлювався. Треба було постійно нагадувати людям без перерви молитися. Незабаром хтось крикнув: «Дивiться! Чудо!» Ми глянули i побачили, перший раз в Українi, масу людей, які стояли в упорядкованій черзі, що кривулястою лiнiєю вилася крізь площу. З чисто-людської точки зору, це було б неможливо денебудь здійснити, бо натовп був величезний. Але, як довго звучала молитва «Богородице Дiво», черга стояла впорядковано. Як тільки втихала молитва, черга знову ставала товпою. Матінка Божа навчала своїх дiтей що, щоби повернути мир і порядок в якійнебудь ситуації, мусимо молитися до Неї безупинно. Про все інше Вона подбає Сама.

    До мене пiдiйшло молоде подружя, несучи на руках 4-и рiчного сина. Вiн був калiка i не мiг ходити. Вони передали його менi i дитина без страху пiшла до мене на руки. Я тримав його i говорив до нього. Вiн спокiйно слухав мене. Потiм вiн поцiлував медалик i я віддав його батькам. А тоді я сказав щось дивного. Я сказав: «Iдiть додому. Молiться. Вiруйте. Через тиждень, ваш син буде ходити.»

    Я сам був здивований цими словами i задумувався, чому я їх сказав. Але лише три днi пiзнiше, коли органiзатори записували на вiдеокасету свiдчення людей, якi були оздоровленi, це молоде подружжя прийшло також, разом із своїм синочком. На касетi видно було, як та дитина бiгає навколо, смiючись вiд радости. Вже коли ми вернулись до Канади, нам  прислали копію статті, яку написали в газеті ці люди, даючи цим прекрасне свідчення про оздоровлення їхнього сина Господом Богом і дякуючи заступництву Пресв. Богородиці. (Це свiдчення можна прочитати на нашiй веб-сторiнцi).

    Пiдiйшла до мене одна молода жiнка, і я вiдчув потребу трошки довше з нею помолитися. Несподiвано вона викрикнула, що може вiльно, без болю, рухати тiлом i повертати голову. Бiль враз зник. Вона могла повертати головою, зiгнути шию, повернути тупуб, зiгнутися аж до пiдлоги, чого вона не могла робити перед цим. Хвала Богу!

    Зараз пiсля цього, пiдiйшла молода мама, прохаючи помолитись за її дуже хвору дитину. Потiм попросила помолитися за неї. Коли я пiднiс до неї медалик, я враз відчув, що вона уже довгий час не сповiдалась i мої молитви не могли продовжуватись. Коли я сказав їй про це, вона пiдтвердила. В наших виступах, ми з Оленою завжди підкреслюємо важливість частої сповiдi, так як Мати Марiя навчала в Ґарабандалi. Ця жiнка рішила зігнорувати те, що чула i вiдмовилась iти до сповiдi. На загальне здивування я викрикнув до неї, що це її грiхи стали причиною хвороби її дочки. Вона втікла геть. Я молюсь i надiюсь, що вона побiгла до священика.

    Під вечір, коли натовп почав розходитись, отець настоятель попросив Олену пiти з ним до захристiї, щоби помолитись за двох молодих жiнок в особливiй потребi. Продовжує Олена:

    Я зайшла до захристiї в супроводi молодих семiнаристiв. На канапi сидiли двi дівчини. Разом із ними були присутні їхнi рідні. Отець розказав менi, що одна з них має клопiт з ногами i не може ходити, а друга має тяжку форму епiлепсiї. Отець їх представив і вернувся до своїх обов'язкiв у церквi.

    Окрiм медаликiв iз Ґарабандалу, ми з Михайлом маємо також розп'яття, в якому є вбудований кусочок правдивого Животворящого Хреста. Я стала на колiна перед дiвчатами. Тримаючи медалик у правій руцi, я лівою витягла розп'яття i почала молитись над тією дівчиною, яка мала проблеми з ногами. Як тiльки з'явилось розп'яття, дівчина з "епілепсiєю" почала страшенно труситись. Я вiдразу зрозуміла, що це не була проста епiлепсiя. Ісусовий Хрест не викликає приступів епiлепсiї. Є тільки одна річ, що в такий спосiб реагує в присутності посвячених речей, а особливо, коли це є Ісусовий Хрест. Я вiдразу перенесла увагу на цю бiдну дiвчину. Як тiльки я доторкнулась до неї розп'яттям, нею почало шарпати й кидати на всі боки, як ганчіркою. Шестеро чоловiк не могли її втримати. Я послала одного семiнариста закликати священика, а сама почала закликати Архангела Михаїла i читати молитву за звiльнення i захист. Дівчиною безперестанно кидало на всі боки, але вона весь час молилася зi мною, просячи Пречисту допомогти їй. Це був добрий знак. Дiвчина вiдбивалась вiд напасника. Всi присутнi безпереривно молились. Нарештi прийшов священик iз свяченою водою. Вiн "скупав" усiх свяченою водою, особливо бiдну дiвчину, i швидко взяв ситуацiю під контроль, виганяючи напасника iз бiдної дiвчини. Дівчина нарешті втихомирилась і, хоч втомлена але з блаженною усмішкою на устах, проказувала молитву подяки. Всi присутні були зворушенi до слiз.

    Тепер я могла продовжувати молитву над дівчиною з хворими ногами. Ця молитва пройшла без перешкод. Тоді, подякувавши семінаристам за поміч, ми попрощались i всi поволі розiйшлися. Я залишилась сама.

    Коли я вже виходила з захристії, пiдiйшла до мене жiнка i попросила помолитись за сестру, яку вона вела за руку. Я подивилася і побачила блiду, вихудлу особу з банькуватими, здеформованими очима. Очі її були вивернені на боки. Коли я пiдняла до неї медалик i розп'яття, вона враз відскочила назад, наставляючи руки, як кiгтi i загарчала, як дикий звiр. Потiм вона почала тiкати, але я заставила її вернутись. Вона повiльно наближувалась до мене, як звірина готова до скоку. Я весь час молилась. Враз вона схопила моє розп'яття лiвою рукою i пробувала вирвати його з моєї руки. Я продовжувала молитись. Вона пробувала скувати мене своїми очима, увесь час намагаючись вирвати хрест з моєї руки. Я продовжувала молитись. Тодi вона затиснула праву руку в кулак i з усiєї сили замахнулась у мою щелепу. Але, як тільки її кулак діткнувся до мого обличчя, він зміг мене тільки легенько погладити. Я далі молилась. Це її так розлютило, що вона замахнулась на мене знову, i знову змогла тільки погладити моє обличчя. А я все таки далi продовжувала молитись. Розлючена до нестями, вона ще втретє замахнулася, і знову з таким самим вислідом.

    В цей момент я почала молитву до святого Архангела Михаїла. Iменi Архангела було досить, щоб перелякати її так, що вона з переляку втекла. Я тоді звернулась до сестри i сказала, що в цьому випадку вона мусить звернутися за допомогою до священика-екзорциста. Пiзнiше, коли я розказала отцю настоятелеві про цю сутичку, вiн відповів, що він уже обзнайомлений з цією особою й цілою її родиною. У цій родині є iсторiя одержимості злими духами i священики досить зайняті екзорцизмами в цій родині.

    Немає сумнiву, що ми, всi присутнi, були у великій небезпецi. Все таки, нам було дано пiдтверження, що святий Архангел Михаїл переміг i дальше перемагає сили пекла. Я вдячна за цю науку, бо вона послужила менi, як пiдготовка до пізніших сутичок подібного характеру пiдчас дальшої нашої подорожi.

    І на диво, мимо того, що людей в той вечiр було вдвiчi бiльше нiж перед тим, ми з отцем Сімкайлом і нашими організаторами о годині 10:30 вже сиділи за столом і вечеряли в парохіяльній трапезній. А це, само собою, також немале чудо!

* Переклад з англiйського оригiналу здiйснила Олена Тереля.

Кінець 2-ої частини...далі буде
********
Третя частина - закінчення



back
top