Олена Рожелюк

ПОШИРЕННЯ БОЖОГО СЛОВА

(Виголошено на сходинах ЛУКЖ катедри св. Йосафата,Торонто,21-го листопада,1999 р.)

Євангелiя вiд св. Матея кiнчається словами Iсуса:

   "Iдiть, отже, i зробiть учнями всi народи: христячи їх в iм'я Отця i Сина i Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповiдав. Отож я з вами по всi днi аж до кiнця свiту."
    Цей наказ Iсуса апостоли почали виконувати зараз же пiсля Зiслання Святого Духа. Ми бачимо тепер, двi тисячi рокiв пiзнiше, що Церква Христова iснує на кожному континентi, майже в кожнiй державi свiту. Але, замiсть щоби Церква щораз краще розвивалася, виглядає, що поганство, матерiялiзм i атеїзм стають все сильнiшими. Чому? Бо ми самi занедбали Христа, Його науку, Його Церкву, Його наказ навчати всi народи. Цей наказ вiдносився не тiльки до апостолiв, а до кожного з нас. З хвилиною, коли ми визнаємо Христа, як свого Бога, ми стаємо Його учнями, ми вiд тiєї хвилини покликанi дiлитися своїм знанням про Бога з тими, з якими ми в життi зустрiчаємося.

    Чому? Бо Бог хоче кожну людину спасти. Кожна людина дорожча Йому, нiж все золото й усi дiяманти свiту! Вiн хоче, щоби кожен мав нагоду Його пiзнати, Його полюбити, щоби вкiнцi нiхто не мiг сказати, - "Але я не знав". А, щоби це здiйстити, залежить вiд нас - Його учнiв.

    Кожний з нас є покликаний поширювати Боже Слово, тобто Христову Євангелiю. Це не означає, що всi ми маємо право чи покликання проповiдувати в церквi з проповiдальницi. Не кожен може бути проповiдником, не кожен покликаний бути священиком, не кожному дано однаковi таланти чи здiбностi. Тодi, як можемо ми, миряни, ширити Боже слово?

    Вiдповiдь на це є дуже проста, але тим самим не завжди легка. Усi ми є членами мiстичного Тiла Христового. Кожне тiло складається з рiзних клiтин, органiв, частин, членiв. Кожна частина тiла, кожний його член, кожна його клiтина сповняє iншу функцiю, виконує iншу працю, яку не може i не вмiє зробити iнша частина тiла. Нiс - не рука; око,- не нога; вуха, - не мозок. Не може серце виконувати функцiй шлунка анi легенiв, та тим самим не може нiодне з них сказати, що без других може обiйтися. Все таки кожне з них працює, в цiлковитiй спiвгармонiї, згiдно зi своєю функцiєю, для добра цiлостi тiла. Так само i ми, кожен обдарований своїми талантами, згiдно зi своїм станом в життi, має працювати для добра цiлостi Тiла Христового, Христової Церкви, i в цей спосiб привертати других до Бога.

    Як це зробити? Чи це означає, що ми мусимо ходити вiд хати до хати, стукаючи до дверей, як це роблять деякi секти? Нi, не конче. Чи це означає, що ми маємо стояти на роздорiжжях i перехрестях i проповiдувати прохожим, чи виступати по радiо i телевiзiї? Нi. Не кожен з нас покликаний до публiчного життя i не кожному дано хист говорити прилюдно. Бог не вимагає вiд нас нiчого такого, що є поза нашими можливостями. Що вiд нас вимагається? Поперше, ми, як дiти божi, мусимо пiзнати свого Бога, нашого батька i, як Його дiти, полюбити Його. Ми мусимо постiйно вчитися про нього, читаючи часто Святе Письмо й побожну лiтературу.

    Кожний добрий батько цiкавиться своїми дiтьми, їх успiхами, їх невдачами, хоче помогти їм у кожнiй потребi. Так i Господь Бог, як добрий наш тато, хоче бути постiйно присутнiм у нашому життi, щоб ми не вагалися розказати йому про кожну нашу потребу, дiлилися з Ним кожною нашою радiстю i смутком, полягали на Нього у кожнiй нашiй потребi. Щойно тодi, пiзнавши Бога i полюбивши Його, зможемо ширити Його науку.

    Починаємо самi вiд себе: у власному домi вчити наших дiтей про Бога i про Його заповiдi, привчати їх до молитви, до частої святої сповiдi й святого причастя, бути з ними щонедiлi а навiть щоденно на Службi Божiй, молитися разом цiлою родиною, а вкiнцi, ми мусимо своєю власною поведiнкою пiдтверджувати те, що ми їх вчимо. Вiдношення мiж батьком i матiрю, мiж нами i дальшою нашою родиною, як ми говоримо в присутностi дiтей про наших зверхникiв, про наших знайомих, про наших священикiв, все це є наукою для наших дiтей. А перш за все ЛЮБОВ...ЛЮБОВ...ЛЮБОВ.

    Коли ми на працi, наше вiдношення до спiвпрацiвникiв, послух i пошана до наших зверхникiв, помiч один одному, чесна праця i особиста чеснiсть а перш за все. ЛЮБОВ...ЛЮБОВ...ЛЮБОВ, все це говорить голоснiше, нiж тисяча проповiдей. Вже вiд самих початкiв, християни звертали на себе увагу поган, якi з подивом i пошаною говорили, - "Дивiться, як вони люблять один одного!"

    Але тут ми також мусимо бути дуже обережнi.

    Один наш знайомий священик нам розповiдав, як вiн брав участь у реколекцiях для священикiв, якими провадив Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький. Митрополит почав свою науку такими словами: "Перед вами стоїть найбiльший грiшник". Отцi здивовано переглянулися, а митрополит ще раз повторив, - "Перед вами стоїть найбiльший грiшник." Що це мало означати? Священики не знали, що думати. Митрополит тодi пояснив: "Чим вище людина поставлена в життi, тим бiльше осiб бачить її вчинки, тим бiльше осiб може згiршити або впровадити в грiх її найменший переступ, найменша неувага. Тому, чим вище в життi поставлена людина, тим бiльше шкоди може зробити кожний її найменший промах. I тому, перед вами стоїть найбiльший грiшник."

    Яка велика покора! Яке велике почуття вiдповiдальностi! I яка велика правда! Кожний наш погляд, кожний наш рух, кожне наше слово - добре чи погане - має великий вплив на тих, що навколо нас. I коли Бог нас буде судити, ми будемо вiдповiдати НЕ ТIЛЬКИ за свої вчинки, а також за грiхи тих, яких ми, своїм поганим прикладом, допровадили до згiршення i до грiха! Так, ми вiдповiдаємо не тiльки за себе, а за кожного навколо нас.

    МИ Є ОДНЕ ТIЛО! I хоч як далеко одне вiд одного в тiлi є, наприклад, стопи i вуха, вони є одним тiлом. Де ноги понесуть тiло, там будуть i очi i вуха i голова. Нiхто з нас самостiйно не iснує. I, як у тiлi все пiдкоряється одному мозковi, однiй головi, так i кожен iз нас одному Христовi i його видимому намiсниковi, - Папi. Коли рука чи нога перестає слухати директив мозку, вона, хоч i жива, стає спаралiзована. Вона стає тягарем для решти тiла, непотребою. Послух до кожного нашого правного зверхника, - це ключ до нашого власного здоров'я; i це послух в усьому, що не є грiхом. Коли ми вимагаємо послуху й пошани вiд наших дiтей, мусимо перше самi дати їм приклад нашим послухом супроти наших зверхникiв: дiти до матерi, мати до батька, батьки до своїх наставникiв, священики до єпископа, єпископи до архиєпископа, архиєпископи до Папи.

    Коли котрась частина нашого тiла недостатньо виконує свою працю, ми бачимо, як другi частини тiла починають тим тяжче працювати, щоби надолужити цей брак: у слiпого - слух i дотик набагато бiльше розвиненi, нiж у пересiчної особи; у безрукого - дуже часто пальцi в ногах стають гнучкими, як у руках. Другi частини тiла, вiдчуваючи потребу, всiма силами йдуть тiлу на помiч.

    Коли ми поранимо себе, тече кров. Що це означає? Живi тiльця крови бiжать, щоби самими собою заступити й затамувати отвiр, не зважаючи на те, що вони при цьому самi згинуть. Вони без надуми рятують тiло.

    Скiльки нам вiд цього можна навчитися! Отак кожен з нас має поступати. Кожному з нас дано рiзнi таланти, рiзнi обов'язки, рiзну працю. I кожному з нас дано покликання до поширення Божого слова. Кожен з нас може це здiйснити чесним виконуванням своїх щоденних обов'язкiв, живучи згiдно з Божими й церковними заповiдями, будучи добрим прикладом для свого довкiлля. При цьому, мусимо також бути готовi на спротив, а це найчастiше вiд наших найближчих. Це не повинно нас знеохочувати, а навпаки, додавати охоти тим бiльш наполегливо молитися й працювати для їхнього навернення. Передовсiм керуймося словами св. Павла, в його першому листi до коринтян:

    "Якби я говорив мовами людськими й ангельськими, але не мав любови, я був би немов мiдь бреняча або кимвал звучний. Якби я мав дар пророцтва i вiдав усi тайни й усе знання, i якби я мав усю вiру, щоб i гори переставляти, але не мав любови, я був би - нiщо. I якби я роздав бiдним усе, що маю, та якби вiддав своє тiло на спалення, але не мав любови, то я не мав би жадної користи.

    Любов - довготерпелива, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гнiву, не задумує зла; не тiшиться, коли хтось чинить кривду, радiє правдою; все зносить, в усе вiрить, усього надiється, все перетерпить.

    Любов нiколи не переминає. Пророцтва зникнуть, мови замовкнуть, знання зникне. Бо знаємо частинно й частинно пророкуємо. Коли настане досконале, недосконале зникне. Коли я був дитиною, говорив, як дитина, думав, як дитина, мiркував, як дитина. Коли ж я став мужем, покинув те, що дитяче. Тепер ми бачимо, яку зеркалi, неясно; тодi ж - обличчям в обличчя. Тепер я спiзнаю недосконало, а тодi спiзнаю так, як i я спiзнаний. Тепер же зостаються: вiра, надiя, любов - цих троє; але найбiльша з них - любов." (I до коринтян; 13)

    ЛЮБОВ...ЛЮБОВ.

    В листопадi, 1965 року, Пречиста Дiва Марiя, тримаючи дитятко Iсуса на руках, останнiй раз з'явилася Кончiтi Ґонзалес в Ґарабандалi, Iспанiї. П'ятнадцятилiтня Кончiта вiдчула таку безмiрну радiсть, що попросила Пречисту, - "Чому не вiзьмеш мене вже тепер зi собою до неба?" Мати Божа їй вiдповiла: "Коли ти з'явишся перед Богом, твої руки повиннi бути повнi добрих дiл, якi ти зробила супроти своїх спiвбратiв. В цей час, руки твої - порожнi".

    Закiнчую словами Iсуса Христа з останнього роздiлу євангелiї вiд св. Марка:

    "Iдiть же по всьому свiту та проповiдуйте Євангелiю всякому творiнню. Хто увiрує й охриститься, той буде спасенний; а хто не увiрує, той буде осуджений. А ось чуда, що будуть супроводити тих, якi увiрують: Iм'ям Моїм виганятимуть бiсiв, будуть говорити мовами новими; гадюк руками братимуть, i хоч би що смертоносне випили, не пошкодить їм. На хворих будуть руки класти, i добре їм буде."

    Господь же Iсус, промовивши до них так, вознiсся на небо й возсiв праворуч Бога. Вони ж пiшли й проповiдували всюди, а Господь допомагав їм та стверджував слово чудесами, якi його супроводили.

Кiнець