Параска Боднар

"Молитва залізо ломить"


    Прийшов час і мені написати про моє чудесне оздоровлення. Хоч це сталося  вже чотири роки тому, в 1998-му році, але я цього ніколи не забуду. Навіть і сьогодні, думаючи, що сталося, мені хочеться плакати. Але я хочу подякувати Богові, бо Він дав мені нагоду довше прожити й помагати своєму чоловікові і своїм внукам. Три місяці тому, Бог покликав мого чоловіка, Михайла, до себе. Тепер прийшов час моє свідчення сказати. Я хочу, щоб усі знали, який Бог добрий!

    Я називаюся Параска Боднар і мешкаю в Скарборо, Канада, біля Торонто. Я з родиною належимо до католицької парафії свв. Петра і Павла в Скарборо. Мені тепер 82 роки.

    В 1997-му році, в мене появився рак на кишках. У листопаді того року, мені зоперували цього рака в шпиталі Скарборо Сентенарі. Це була тяжка операція. Лікарі не були певні, чи рак не перекинувся на лімфатичну систему. Але, по довгому часі, мене пустили до дому і на Різдво й Новий Рік я вже була дома. У січні, 1998 р., я почала шести-тижневе лікування хімотерапією. Це мене дуже вимучувало і я дуже погано себе почувала. Хоч волосся я не втратила, але я постійно блювала. На додаток до цього, я втратила дуже багато ваги і почувала себе постійно невимовно втомленою. Це лікування не вартувало мені таких мук і болю. Я припинила лікування і поволі почала себе краще почувати.

    Три тижні після цього, в квітні, 1998 року - тиждень перед Великоднем, я раптом почала дуже блювати, у голові мені крутилося, я почала дуже кровавити і почувала себе дуже погано. Я вже навіть не могла з ліжка встати. Мої рідні пробували мені помогти, як тільки могли. Вони мені приносили всякі ліки, вітаміни, чаї, але ніщо мені не помагало. Моє тіло вже нічого не приймало і я цілком пересохла. Для мене було великим ударом, коли на Великдень я не могла поїхати до церкви. Замість цього, мої рідні мусіли завезти мене назад до шпиталя.

    Коли мене цим разом везли до шпиталя, я думала, що до дому вже не вернуся.  Мій живіт став величезний, надутий, як бальон. Мене в кишках страшно боліло і навіть здавалося, що кишки трісли. Такий це був біль. Я не могла його перенести. Лікарі мене всюди перевіряли, а в мені всередині щось трісло. У шпиталі робили всякі бадання і нічого не могли найти і нічим не могли мені порадити. Лікарі просто не знали, чому так зі мною діється. Вони не думали, що це були наслідки операції, але й не знали, що мені бракує. Навіть перевіряли печінку - і тут все було добре. А біль все погіршувався. Ситуація вже була критична. Не було для мене ніякої  ради.

    Тоді моя дочка, Оля, подзвонила до д-ра Михайла й Олени Рожелюків. Вони приїхали до мене до шпиталя. Разом з Олею, зі мною ще була моя внучка, Андрійка. Ми разом помолилися на вервиці. Тоді п-во Рожелюки приложили свої медалики з Ґарабандалу (з поцілунком Божої Матері) на мій жолудок і дальше молилися. Ця молитва мені відразу помогла. Медалик раптом став горячий - я аж зопріла. П-во Рожелюки зауважили, що мій жолудок почав спадати вдолину. Мені стало легше, біль припинився, а я відчула -- спокій.

    За кілька днів, я вернулася додому. Ніхто не вірив, що мені покращає. Самі лікарі й медсестри думали, що я вже  зі шпиталя живою не вийду. Але Матінка Божа мені помогла молитвою і Бог мене оздоровив.

    Від того дня, чотири роки тому, я себе почуваю дуже добре. Ліків ніяких уже не потребую. Я кожного дня дякую Богові за все і ніколи не оминаю піти до церкви. Я віддалася в руки Ісусові та його Матінці на вічні віки.

    Я хочу, щоби люди знали, який добрий Господь Бог і щоби навернулися цілим серцем до Нього, щоби більше ходили до церкви і вірили і молилися, бо я знаю сама по собі, який Бог добрий. Молитва гори перенесе, молитва залізо ломить.

    Дякую Тобі, Боже!

Параска Боднар
Скарборо, Онтаріо, Канада
січень, 2002 р.